Вселенська батьківська субота: чому ми молимось за спочилих?
У певні дні року Церква вшановує пам’ять усіх спочилих отців і братів по вірі. Панахиди, що здійснюються при цьому, називаються вселенськими, а дні поминання — вселенськими батьківськими суботами. Перша з них буває на М’ясопусній седмиці, перед початком масляної, що готує віруючих до Великого посту.
Неділя перед масляною присвячена спогаду Страшного суду. Тому навіть у час підготовки до масляних радощів уже відчувається урочистий і покаянний настрій наближення посту. Веселощі не повинні перетворюватися на безумство, а мають бути часом світлого спілкування з ближніми. Як говорили в давнину: «Поминай годину смертну — і повіки не згрішиш».
Встановлення м’ясопусної батьківської суботи сходить до апостольського передання, що підтверджується уставом Церкви, викладеним у V столітті преподобним Савою Освяченим, а також звичаєм давніх християн збиратися у визначені дні на кладовищах для молитви за померлих. Письмові свідчення про це відомі вже з IV століття.
Підставою для такого поминання є те, що в неділю цієї седмиці Церква звершує спомин Другого пришестя Христового. Тому напередодні, ніби перед самим Судом, Церква молиться за всіх від Адама донині спочилих у благочесті й правій вірі: царів, князів, ченців, мирян, юнаків і старців, а також за раптово померлих і тих, хто залишився без належного поховання.
Чому вона називається «батьківською», якщо поминаємо не лише батьків? Бо наш перший молитовний обов’язок — за тих, через кого ми отримали дар життя: батьків і прабатьків.
У синаксарі на цей день сказано, що святі отці встановили загальне поминання, бо багато людей гинуть неприродною смертю: у морях, горах, ущелинах, у пожежах, від голоду, на війнах, замерзають. Такі часто залишаються без законного поховання та заупокійної молитви. Тому Церква, рухома людинолюбством, молиться за всіх, щоб ніхто не був позбавлений молитовної допомоги.
Іноді можна почути: «Навіщо молитися за померлих, якщо Господь сказав: “У чому застану, в тому і судитиму”?». Але ця фраза — не з Писання, а з аграфи, записаної мучеником Юстином Філософом, і вона близька до слів Євангелія: «Пильнуйте, бо не знаєте, в яку годину Господь ваш прийде» (Мф. 24:42). Тобто мова не про безнадійність молитви, а про застереження проти духовної безпечності.
Після смерті, за вченням святих отців, душа зустрічається зі світом ангельським і проходить випробування. Настає особистий суд, але він не є остаточним, інакше не було б Страшного Суду у Друге Пришестя Христове. Душа має час для виправлення, хоча без тіла це складніше.
Апостол Яків навчає: «моліться один за одного, щоб зцілитися» (Як. 5:16). Найбільше зцілення потрібне душі, бо гріх є першопричиною страждання. Тому молитва Церкви за покійних — це прохання про прощення гріхів і милість Божу.
Спочилі живі душею, але мертві тілом, і тому потребують нашої допомоги. Старанна молитва, милостиня, поминання можуть принести велику користь. Найголовніше диво — прощення гріхів і спасіння — відбувається непомітно, але має вічну ціну.