Святитель Іоанн Шанхайський. - живий святий
Святість дорого коштує людині. Святий віддає себе Богові цілком: з усіма своїми думками, почуттями, бажаннями та вчинками. Він нічого не залишає для себе, бо сам прагне мати лише Боже.
Святитель Іоанн Шанхайський (1896-1966) був нашим сучасником. Він зовсім не мав «величного вигляду сивочолого старця»: невисокий на зріст, непоказний, із вадами мовлення, часто ходив у зім'ятій рясі та босоніж. Декому з людей, які його оточували, навіть було ніяково через «такого єпископа», адже він служив у великих містах: Шанхаї, Парижі, Брюсселі та Сан-Франциско.
Він часто ходив босоніж, і одного разу від церковного начальства надійшов наказ носити взуття. Єпископ виконував наказ своєрідно: носив черевики, перекинувши їх через плече, зв'язавши шнурками. Коли ж отримав новий наказ: «взути їх на ноги», покірно послухався.
Чернечий постриг святитель Іоанн прийняв у тридцятирічному віці. Відтоді молитва, тобто живе спілкування з Богом і святими, стала для нього більшою реальністю, ніж усі земні справи, турботи й переживання.
У молитві святитель шукав Божої волі, звіряючи з нею кожен свій вчинок. Саме молитва, як жива єдність із Богом і святими, була джерелом його чудес: святитель молився, і Бог чув його.
«Усі ми стаємо на молитву, а владиці Іоанну ставати на неї не потрібно: він завжди перебуває в молитві», - говорив про нього один із його духовних чад, ієромонах Мефодій.
Щоб так молитися, тобто дати простір духові, потрібно приборкувати плоть. У цьому полягає сенс будь-якого аскетичного подвигу. Від часу чернечого постригу святитель Іоанн ніколи не лягав спати в ліжко: він спав сидячи лише кілька годин, а ніч присвячував молитві. Під час трапези часто змішував усі страви разом: суп, гарнір, компот, щоб земна їжа не приносила йому особливої насолоди.
Після єпископської хіротонії у тридцятивосьмирічному віці (1936 рік) святитель не змінив свого аскетичного способу життя, хоча саме життя стало зовсім іншим: уже не було усамітнення, поруч постійно були люди з їхніми проханнями, труднощами та суперечками.
Нерідко ченці, наприклад преподобний Сергій Радонезький, якому пропонували стати єпископом, рішуче відмовлялися, боячись гордості й того, що це порушить їхнє молитовне життя, яке вони часто з великими труднощами вибудовували. Адже єпископ - це водночас і великий керівник, адміністратор, якому постійно доводиться вирішувати людські справи.
Святитель Іоанн також не хотів ставати єпископом. Як один з аргументів він навів свою ваду мовлення, адже єпископ повинен виголошувати проповіді та звернення. Але йому відповіли, що й пророк Мойсей був недорікуватим, і це не стало перешкодою.
Святитель Іоанн сприйняв єпископське служіння як церковний послух. Крім того, він глибоко довіряв і шанував свого духовного наставника, митрополита Антонія (Храповицького), який благословив його прийняти архієрейський сан. Сам митрополит Антоній так говорив про свого учня: «Ця маленька й слабка людина, майже дитина на вигляд, є справжнім дивом аскетичної стійкості й суворості в наш час загального духовного розслаблення...»
Коли святитель Іоанн став єпископом, багато хто помічав, що він інколи юродствував: дивно виглядав, поводився «не за правилами» й ніколи не пояснював своїх учинків. Декого це дратувало, адже, мовляв, єпископові так не личить: він же не пустельник, на нього дивляться люди.
Але для святителя Іоанна, який знав, чого від нього хоче Бог, людська думка не була найважливішою. Деякі його вчинки були юродством заради Христа, коли Христова правда виявляється вищою за людські звичаї, уявлення та правила.
Отець Серафим Роуз, який знав святителя ще змолоду, писав: «Святителя часто критикували за порушення звичного порядку. Він запізнювався на богослужіння не через особисті причини, а тому, що затримувався біля хворих або тих, хто помирав, і не дозволяв починати службу без себе. А коли служив, богослужіння були дуже тривалими. Він мав звичку несподівано з'являтися в різних місцях, часто відвідував лікарні вночі. Іноді його судження здавалися такими, що суперечать здоровому глузду, а його вчинки - дивними, але він ніколи їх не пояснював.
Святитель не був безпомильним. Бувало, що він помилявся, і тоді без вагань визнавав свою помилку. Але зазвичай він усе ж мав рацію, а дивність його вчинків і суджень згодом відкривала глибокий духовний зміст. Життя святителя Іоанна було передусім духовним, і якщо це порушувало звичний порядок речей, то лише для того, щоб пробудити людей від духовної сплячки».
«Одного разу, коли владика перебував у Марселі, він вирішив відслужити панахиду на місці вбивства сербського короля Олександра. Ніхто з духовенства через хибний сором не захотів служити разом із ним. І справді, хіба звична річ - служити просто посеред вулиці?
Владика пішов сам. Жителі Марселя були приголомшені появою священнослужителя в незвичному вбранні, з довгим волоссям, босоніж, який ходив посеред вулиці з валізою та мітлою. Очистивши мітлою невелику ділянку тротуару, він дістав із валізи кадильницю, запалив її й почав звершувати панахиду», - так згадувала святителя Іоанна одна з його духовних дочок.
«Не можна сказати, що владика запам'ятався всім як діяльний адміністратор, - розповідає протоієрей Петро Перекрестов, автор книги про святителя. - Хоча святитель Іоанн побудував кілька храмів, відкрив сиротинець, сестринство, займався молоддю й дуже багато допомагав своїй пастві по всьому світу.
Але головне, за що його люблять і шанують, - він був справжнім монахом, вірним Богові.
Він безперестанку молився, щодня звершував Божественну літургію. Мало хто міг витримати такий ритм, тому часто владика служив сам: сам читав і сам співав усю службу. Він щодня причащався, суворо постив, споживаючи їжу лише один раз пізно ввечері, а під час Великого та Різдвяного постів харчувався лише просфорами».
«Щоб його не хвалили: мовляв, не спить, щодня служить, майже святий, - владика юродствував, - вважає отець Петро. - Він часто запізнювався на годину або й більше, ходив босоніж і в зім'ятому одязі».
Проте в усьому, що стосувалося богослужіння, владика був надзвичайно вимогливим і до себе, і до інших. Він ніколи не розмовляв у вівтарі, а після служби залишався там ще на кілька годин. Одного разу він сказав: «Як важко відірватися від молитви й повернутися до земного!»
Юродство, чудотворення та крайній аскетизм були лише зовнішніми проявами його духовного життя. Апостол Павло писав про дари Святого Духа: «Одному дається Духом слово мудрості, іншому слово знання, одному віра, іншому дари зцілень, іншому чудотворення, іншому пророцтво, іншому розпізнавання духів, іншому різні мови, а іншому тлумачення мов».
У святителя Іоанна Шанхайського були всі ці дари, зокрема й дар мов. Він звершував Божественну літургію грецькою, французькою, голландською, арабською, китайською, англійською та церковнослов'янською мовами.
Святитель був рідкісним подвижником, люблячим пастирем, богословом, місіонером і апостолом, захисником сиріт і цілителем.
Усе це Господь дарував святителю Іоанну тому, що він здобув найголовніший дар - дар любові, без якого не мають ні сили, ні справжньої цінності навіть найвидатніші людські здібності.
Святитель Миколай (Велимирович), який під час перебування святителя Іоанна в Югославії був правлячим архієреєм Охридської та Жицької єпархій, говорив про нього: «Хочете побачити живого святого? Їдьте до Бітоли, до отця Іоанна!»
На той час отцю Іоанну було трохи більше тридцяти років.
Коли він не звершував богослужіння, а перебував удома, то зазвичай ходив босоніж, умертвляючи плоть, навіть у найлютіші морози. Бувало, босий ішов кам'янистою дорогою від корпусу до храму, що стояв біля воріт, тоді як сам корпус знаходився в глибині парку, на пагорбі.
Одного разу він поранив ногу. Лікарі не могли її вилікувати, і виникла небезпека зараження крові. Довелося покласти владику до лікарні, але він відмовлявся лягати на ліжко. Лише після наполегливих прохань начальства він скорився, проте підклав під себе чобіт, щоб лежати було незручно.
Сестри милосердя, француженки, які доглядали його, говорили: «Ви привезли до нас святого!»
Щоранку до нього приїжджав священник, звершував Божественну літургію, і владика причащався Святих Христових Таїн.
1966 рік став останнім роком земного життя святителя. Кілька людей свідчили, що він знав час і місце своєї кончини.
У день своєї смерті, 2 липня 1966 року, він звершив Божественну літургію, а після богослужіння ще три години молився у вівтарі. За кілька годин потому святитель мирно відійшов до Господа у своїй кімнаті, молячись перед чудотворною іконою Божої Матері «Знамення». Перед цим не було жодних ознак хвороби.
Шість днів тіло святителя перебувало в труні без бальзамування. Незважаючи на літню спеку, не відчувалося жодного запаху тління. Працівники похоронного бюро Сан-Франциско щодня оглядали тіло, але не знаходили жодних ознак розкладу.
Міська влада Сан-Франциско зробила виняток і дозволила поховати святителя в межах міста, незважаючи на чинну санітарну заборону. Його поховали в усипальниці кафедрального собору на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість», який сам святитель будував і в якому звершував богослужіння.
У 1993 році спеціальна комісія, створена для підготовки прославлення владики Іоанна, відкрила його мощі й виявила їх нетлінними.
А вже 1994 року святитель Іоанн Шанхайський був канонізований.